Москалюк Нікіта

Як побороти осінню депресію?
03.10.2017
Іноземні мови
11.10.2017
218 переглядів

Москалюк Нікіта
– 14 років;
– навчається в Чернівецькій гімназії №3 у 9 класі;
– почав писати в молодшій школі, але по-справжньому захопився літературною творчістю у 6
класі;
– улюблені письменники – однолітки, твори яких обожнює читати;

«Основне заняття – творча діяльність. Пишу прозу, поезію та музику. Організовую з друзями мистецькі
вечори для презентації виключно підліткової творчості. Ми вважаємо, що підлітки також мають право
називатися митцями. І ми це доводимо.
Писати – жити. У словах, у нотах я висловлюю свої почуття і показую внутрішній світ. Стараюся, щоб
читачеві було цікаво занурюватись у мої твори» – зазначає автор.

 

Н.М.
Чернівці
2017

На самоті з собою

I

Безликою, холодною осінньою хандрою вкрилося наше готичне місто. Люди виходять лише за покупками та на роботу, а вільний час проводять вдома, відігріваючись у обіймах рідних. На порожніх вулицях розгулює лише злий, скрипучий вітер, заграючи з опадаючими листочками каштану. Сумно.

Лиш я, знов піддаючись незрозумілому поштовху зсередини, виходжу на морозну вулицю. Куди я йду?

Справа – сірі, втомлені будинки, зліва – величезний тихий парк, що застиг в своїй німотній величі. Навколо – такий контраст… втомлене місто – будинки, звивисті провулки, що ведуть до наступної великої вулиці, кручені підземні переходи, і недоторканний парк, що захоплює і відлякує своєю природньою пишністю і могутністю. Люблю цей парк.

Тут мало кого можна зустріти, люди зазвичай оминають це місце, а то й зовсім забувають про нього, гублячись у невирішених проблемах і незакінчених справах. Так навіть краще. Забутий всіми, цей велетень ще довго проживе, не згублений тоннами сміття і не розбуджений криками вічно веселих дітей. Так навіть краще.

Люблю цей парк.

Приходжу сюди, блукаю забутими стежками, а, можливо, і незвіданими стежками власної свідомості. Доходжу вже давно вивченими тропами до улюленого місця – поваленого давньою грозою дуба, що так і залишився лежати недалеко від обриву – це найвища точка величезного лабіринту-парку. Вмощуюсь на велетенському стовбурі і дивлюсь просто вперед – цей краєвид закарбувався назавжди в моїй пам’яті, ще коли вперше я захоплено ним насолоджувався. Краса природи не залишає шансів- вона поглинає повністю.

Жовтень.

Найкрасивіший. Найсумніший. Найтаємніший.

Місяць, що змінює все навколо. В тому числі – і нас. Люди підсвідомо перелаштовують внутрішні механізми на холод, люті вітри і осінню депресію.

Тільки не я.

 

Можна годинами сидіти і насолоджуватись тишою і благословенною самотністю, докопуючись до загадок і відповідей власних почуттів, риючись в собі, вгадуючи, чого все-таки хочеш від життя… та це занадто важко – даавати собі чесні відповіді людина не навчиться ніколи. Політ думки зупиняється на краю прірви власних страхів і таємниць, власних подробиць, до яких не хочеться повертатись. А що буде, коли відкриєшся, хоча б, сам собі? Не знаю, думаю, відповідь на це питання загубиться десь у вирі думок, як і інші. Таке вже життя.

В голові засіла важкою гирею якась пісня, з тих, що чутно крізь прочинені двері ресторанчиків, коли повз них проходиш. Не можеш її вигнати, або, хоча б, згадати слова, щоб нарешті не мучатися.

Так і проходять мої вільні хвилинки – на самоті з собою.

 

II

Навколо – так багато історій, над якими варто задуматися – не завжди ж копирсатись у власній несвідомості.

Навіщо людям так жити? В полоні власних страхів, бажань і спокус не завжди вдається втриматись від огріхів, та… не перетворювати ж це в нескінченну рутину?

Можна думати, можна філософствувати, можна розкладати на картах, та життя йде далі, і підкидує усе нові й нові “сюрпризи” – хоч іноді вони зовсім не радують. Доводиться жити далі.

Ранок. Дихаєш. У змерзлому повітрі з’являються хмарки пару, щоразу коли видихаєш. Вони ніби нагадують, чим людина відрізняється від зовнішнього світу – всередині у неї завжди повинно бути тепло.

В таких роздумах я і йшов тихим містом – спішив назустріч улюбленому краєвиду. Зазвичай саме в цей час там найкрасивіше – не знаю, чому. Я проходжу такими рідними вже шляхами до такого рідного вже місця, та тут все йде не по плану. На моєму улюбленому поваленому дереві сидиш ти і дивишся на мій улюблений осінній краєвид. Дуб величезний, нам вистачить місця, та сама вже зустріч з людиною в найглухішій частині парку збиває з пантелику. Нічого.

Тихо, без зайвих слів вмощуюсь на своєму улюбленому місці, даруючи тобі привітний погляд, і знову дозволяю всесильному пейзажу поглинути себе повністю.  Тихо, без слів сидимо, думаючи про щось своє, і не дозволяючи вітру загасити вогники всередині.

Навіщо слова? Нам і не потрібно розуміти одне одного, навколо – гармонія, що плавно перетекла і в нас.

Такий теплий, тягучий момент, і закінчувати його не хочеться. Просто люди. Просто природа. Просто життя.

Не хочеться, та треба йти. Повільно, навмисно відтягуючи момент прощання,  встаю,  потягуюсь, дозволяючи трохи затерплим кінцівкам повернутись до життя. Дарую останній погляд. Йду.

 

III

Ми знайомі вже декілька тижнів. Ну, як, знайомі – ми й досі сидимо разом на стовбурі поваленого дуба,  в найглухішій частині парку,  в найвищій його точці, і споглядаємо незмінно рідний краєвид, насолоджуючись мовчазним взаєморозумінням.Щодня ми сідаємо ближче, і ось, уже сьогодні ми  сидимо поряд, як давні друзі, що не потребують слів, щоб зрозуміти одне одного. Не повіриш, але тепер ти – ще одна частина цього, вже не незмінного, пейзажу, що дарує мені тепло. Тепер я прихожу сюди, аби помовчати разом з тобою. Це стало нашим щоденним ритуалом.

Не знаю, хто ти, як тебе звуть, скільки тобі – та це й не важливо. Порозумітися можна й без цього. Я й досі не знаю, як звучить твій голос, та я щоразу чую твоє гучне і розмірене серцебиття. Цього достатньо.

Ми ніколи не говорили. Я завжди приходив, коли ти вже сидиш на поваленому дубі, і ніколи навіть не думав прийти раніше, щоб випередити тебе, чи дізнатись, звідки ти йдеш. А навіщо?  Ми дарували одне одному привітний привітальний погляд і знову повертались до тихого, але такого рідного єднання з природою. На прощання ми дарували одне одному погляд, і, знов ж таки, першим завжди йшов я. Не знаю, як. Не знаю, чому. Просто таке вже життя.

Ти – тепер ще одна  частина мене. Ще одна загадка, яку не хочеться розгадувати.Я знов наодинці з собою, та тепер ти  – ще один внутрішній голос – і неважливо, що ти мовчиш.

Просто так треба.