Олександра Онофрейчук

Перша улюблена вчителька, яка по-материнськи любить та оберігає
08.10.2019
33 переглядів

Тремтить душа, і десь в куточку,
промінчика ховає…
щоб зберегти від цього світу
який несе і сіє, гріх, темряву
і віра пропадає..

І я тремчу, заходячи у місце,
де Ангели своїми же мечами
охороняють Святість та Любов…
Що стоїть за їхніми плечами….

Впевненість через гріхи, десь загубила
І соромно і страшно, я боюся…
Тут Божа Слава, Божа Сила                                                                                                                                            Заходжу і з молитвою знайдуся.

Не видно ясних вже ікон,
Спалахи камер їх засліпили…
Жіночого волосся локон,
Летить, бо їх вже розпустили…

Я вже не чую тих пісень,
Що прославляють нашого Творця…
І лиш молю, і вже не плачу я
Прости нас, Боже! Немає в нас лиця!

І чую лиш екскурсії мотиви…
Все як в музеї, ось тільки очі,
заплакані святої Діви,
нагадують мені:
«Вклоняйся мовчки!!!»

Вклоняйся! Молися за людину…
Яка чорніша від землі,
Проси у Бога, бо навіть тварини…
Чистіші, праведніші…Прости!

Я хочу лиш, щоб люди схаменулись…
Щоб діток наших святість не минала,
Любові, віри і прощення просили…
І пісня нашому Творцю, в серцях лунала!

І не забути що душа,
має бути прозора та чиста
Накритою повинна бути голова…
Тоді й дорога стане промениста.

 

Вірш Олександри Онофрейчук,
учениці 11 класу Чернівецької гімназії №6 ім.
Олександра Доброго Чернівецької міської ради