Опаіць Микола. Моїми очима герой

Іспаська школа друзів зустрічає
12.02.2018
Лесь Мартович і Чернівці (частина 1)
12.02.2018
115 переглядів

Опаіць Микола. Моїми очима герой

МОЇМИ ОЧИМА ГЕРОЙ

(поема)

 

Живуть на Буковині люди прекрасні,

Повсюди панує  весна,

Живе тут солов’їна пісня і казка,

Кращого місця  у світі нема.

Тут про людей і різні події споминають,

І про тих, що пройшли через страшні часи війни,

Забуттю нікого не лишають,

Бо це матінки України – сини.

Сьогодні я вам розкажу

Про свого рідного дідуся

Який пройшов Авганську війну,

Який бачив смерть очима своїми,

А війна та лишила в його серці руїни.

Він у мене Іваном зветься,

І народився в Йорданештах,

Виростила його матуся сама,

І маленького Івана з собою в колгосп брала.

Тяжко їй було, рідненька,

Виростила його саменька.

 Виріс Іван і навчався у школі,

 І мамі допомогав сапати у полі,

 Але одного дня у військомат викликають,

 Івана в армію відправляють.

Горю матері немає меж,

У Івана серце розривається теж

Бо як матусю саму лишати,

Хто їй буде допомогати,

Але й Батьківщині борг треба віддати.

Прощається з мамою, їде служити,

Не знаючи  навіть куди він піде,

Дійшов до Кіцманя, кажуть, що в Череповец направляють

Але хлопців відправляють, його ще на один день залишають.

На другий день їх знову збирають,

І поїздом  всіх кудись направляють,

Навіть натяк не дали, що в Ашхабад йдуть,

 І, що там на навчання лишуть.

Так тиждень вони в поїзді йшли,

А днем перед приїздом до них підійшли,

І сказали: “Знаєте хлопці, в Ашхабаді ми їдемо,

На навчання туди вас ведемо.”

 Розказує дід:

“Шість місяців навчання пройшли,

А потім в місті Кушка нас відвезли,

Тут, в аєропорті п’ять днів вертоліт чекали,

Дуже мало їли, майже не спали.

На п’ятий день два військові вертольоти призе млились,

Взяли нас і через сорок п’ять хвилин в Кундуз зупинились.

І кажуть, що ми будемо воювати,

І аєропорт міста Кундуз захищати.

Уявляєте, як їм було, коли сказали,

Що війна йде і всюди бачить завали,

А вони мають воювати,

І  Авганістан, чужу  країну, загищати.

В Кундузі  в артилерійській батереї воював,

За домівкою дуже-дуже сумував,

Але про сум бідні солдати зразу забували,

 Коли на чергове завдання відправляли.

Бідненький мій, бачив смерть своїми очима,

 Навіть як помирали його побратимі,

 А машина їхня на міні підірвалась,

Але обійшлося без жертв, а вдуші рана лишалась…

 І досі про той випадок споминає,

 І момент той в його очах сльози лишає,

 Розповідає, що був в такій напрузі,

 Що забував навіть писати рідній матусі.

А вона не знала, про що і думати, бідна,

 Думала, що може померла дитина її, рідна,

 Писати у військомат подалася,

 Що з ним сталося – дізнаватись.

Там її заспокоїли, що він є, він живий,

І що через місяць поверниться, сповнений надій,

 Заставляли кожного дня писати

 І по одному листі додому відправляти.

Повернувся додому він живий,

Але скількі болі, зруйнованих надій,

Пройшли роки, але в душі болить,

Бо два роки війни – це не одна мить,

Це біль, який в душі завжди спить.

Але на війні в Афгані не лише він воював,

А з села, ще його  друг Костянтин побував,

 З дідусем кожного року на святі йдуть,

 І біля пам’ятника воїнів афганців квіти кладуть,

Радіють, що про них не забувають,

Свято їхнє в лютому відзначають.

Але пройшли роки і знову війна,

 Не в Афгані, а на плечах носить наша країна,

Але я вірю, що миру буде,

 І  Бог невинних людей не забуде

А всім, я від усього серця бажаю,

Миру в душі і злагоди без краю.

Опаіць Микола,

учень 9-го класу

Йорданештської ЗОШ №2, Глибоцького району, Чернівецької області

Керівник : Опаіць Марія Іванівна – педагог – організатор